У таїнстві примирення немає нічого подібного до сповіді поколінь. Таїнство примирення очищає нас від особистого гріха, від особистої провини; і це призначено лише для цього, а не для гріха наших сімей. За гріх наших сімей ми можемо нести лише його наслідки, а не провину. Прочитайте у Катехизисі Католицької Церкви про це таїнство п. 1422 та наступний. Я не визнаю гріхів інших у своєму таїнстві сповіді.

Визнання поколінь пророка Даниїла та Варуха, про які згадує отець Йозефу у розділі 11 своєї книги, більше нагадували публічні сповіді, ніж будь-що інше – насправді вони були написані для того, щоб усі могли їх побачити, і ми знаємо про них сьогодні. Ви ж не записуєте своє особисте зізнання і не надсилаєте його пресі? І цей «публічний підхід» до сповіді поколінь – це те, що ми робимо в паралітургії в кінці книги. Ці молитви змушують нас робити саме те, що зробили Даниїл і Варух.

Отець Йозефу також згадує у своїй книзі привілейований момент для нас сьогодні, наданий Церквою, для публічного визнання гріхів нашого суспільства, що, за його словами, ми не використовуємо в повній мірі те, що покаянні служби у Великий піст та Адвент. Ми повинні рішучіше йти на ці покаяння, тому що гріхи в нашому суспільстві обов’язково впливають на нас, подобається нам це чи ні – ми є частиною нашого суспільства. Святий Іван Павло ІІ говорив про “структури гріха” в людських суспільствах, за які жодна особа не несе прямої відповідальності, але за які всі в цьому суспільстві несуть наслідки. Який сенс стверджувати свою невинність, якщо ми все одно платимо ціну за наслідки страждання від гріхів, які поширюються на все суспільство, в якому ми живемо ?! І якщо ті, хто їх здійснює (де ми можемо так сказати), не переймаються покаянням, принаймні дайте нам це зробити, тому що ми знаємо про що йдеться. Це те, що спонукає пророка Даниїла зробити те, що він зробив у своїй молитві про покаяння перед Богом – він знав краще і показав це.