Впродовж кількох останніх років я проводжу зустрічі, які отримали популярну назву «Семінари про Молитву зцілення родин». Хоча насправді молитви зцілення, які ми приносимо Богові на цих зустрічах, є досить багатогранними. Вони охоплюють також ті особисті проблеми людей, які не обов’язково пов’язані з їхніми родинами. Але якщо цими проблемами не зайнятися, вони роблять більш широку молитву абсолютно неефективною. Така назва прийшла від того усвідомлення, яке повторюється раз у раз: від усвідомлення, що попри молитву люди часто не отримують зцілення, тому що їхня родина як цілісність також потребує зцілення. Тому, доки родина не буде зціленою, окрема особа не зможе зцілитися. Але траплялося й так, що після молитви за цілу родину зцілювалися також окремі члени цієї родини, хоча ми й не молилися безпосередньо за їхнє особисте зцілення. Випадок із Джо, історію якого розповідає цей розділ, – це досить показова ілюстрація того, як така молитва розв’язала його особисті проблеми без жодної потреби спеціально згадувати про них у молитві.

Отже, з’ясуймо, що ми розуміємо під молитвою про зцілення цілої родини.

Моя історія

Мене висвятили на священика Католицької Церкви у 1993 році в Уганді. Перед тим, готуючись до прийняття сану, я здобував освіту в різних вищих навчальних закладах Католицької Церкви в Африці та в Європі. Чотирнадцять років я служив священиком в Африці – у дуже непростому регіоні світу, а 2007 року приїхав до  США, щоб продовжити тут свою місію і здійснення свого покликання. Раніше я особисто не стикався з Харизматичною відновою у Святому Дусі і до того моменту, про який тут йдеться, ніколи не бував на зустрічах груп харизматичної молитви. Я вважав, що маю деяке уявлення про те, що там відбувається, і не мав нічого проти. Просто в мене ще не було власного досвіду. Я вважаю, що це важливо мати на увазі, щоб зрозуміти, якими були мої уявлення на той момент, коли я впритул зайнявся молитвою зцілення.

Ця молитва мене цікавила, бо мені здавалося так: якщо Ісус зціляв, а ми – Його учні, яким Він дав владу зцілювати хворих, то щось таке мало б залишатися тут, у нашому житті. Або насправді ми – НЕ Його учні?

Я був вихований у католицькій традиції, яка, здавалося, не передавала віри у молитву зцілення, принаймні, у негайне зцілення. Звичайно, багато тих, хто відвідував хворих, казали, що будуть молитися за них (що б при цьому не малося на увазі), і, звичайно, ми не раз молилися біля ліжка хворого. Однак попри це ніхто не очікував, що хворий негайно зцілиться. Молитва була для всіх більше стратегією розради.

Пізніше, коли я вже став священиком, мені доводилося уділяти таїнство Єлеопомазання, яке я виконував досить машинально, просто дотримуючись визначеного обряду. Я запам’ятав декілька епізодів, коли комусь стало трохи краще, ніж я очікував. Але ж, врешті-решт, не всі хворі вмирають і я думав, що їхній час просто ще не настав.

Я чув про молитву зцілення, зокрема й про молитву зцілення родинного дерева, яку вважав чимось на зразок забобону. Хто буде молитися за цілу родину, якщо він хоче молитися за конкретну людину? Ось у якому стані був мій розум, коли я прибув до Сполучених Штатів.

І тут сталося те, що було для мене насамперед дуже незвичним: уперше в моєму житті, відколи я став священиком, ніхто не шукав мене, ніхто не стукав у двері, прагнути побачити священика. «Добре, – подумав я, – ймовірно, це можливість попрацювати над деякими темами, в які я завжди хотів заглибитися, але не знаходив для цього часу». Перше, що спало мені на думку, була саме молитва зцілення. Незабаром я почав досліджувати молитву зцілення взагалі та молитву зцілення родинного дерева зокрема. Я купив кілька книг і почав читати. Потім я взяв участь у семінарах Християнського служіння зцілення в Джексонвіллі (Флорида), щоб доповнити те, про що читав. Що більше часу минало, то більше я захоплювався молитвою зцілення родинного дерева, як її зазвичай називали. Здавалося, що її дія розширюється, зцілюючи багатьох членів однієї родини, й мені кожного разу було цікаво, як так могло статися, особливо якщо у молитві не брала участь вся родина.

Була одна фундаментальна обставина, на яку я натрапляв раз у раз і яку зустрічав у всіх своїх дослідженнях: я постійно чув скарги, що, коли в родині було поневолення, ви могли молитися про звільнення окремих людей, але нічого не змінювалося. Це здавалося мені не тільки дивним, а й дуже несправедливим. Адже є Бог, Який чує ці молитви, чи не так?

Потім настав момент, коли я відчув, що прочитав усе, що можна було прочитати, тому що мені вже не траплялося нової інформації. Але я не знав, що мені з усім цим робити. І я чекав, чекав …, сам не знаючи, чого.